Рецензія на український художній фільм “Екс”

«Екс» — історія смертельних помилок

Продовження ланцюжка сучасних патріотичних фільмів

Рецензія на український художній фільм «ЕКС», прем’єра якого відбулася 23 січня 2020 року.

Режисер — Сергій Лисенко.

Режисер — Сергій Лисенко

Сценарист — Ярослав Яріш.

Оператор — Сергій Михальчук.

Художник-постановник — Влад Одуденко.

У головних ролях знімалися молоді актори: Орест Пастух, Віталій Гордієнко, Ліза Бакуліна, Василь Колісник, Роман Кривдик, Анатоль Фон-Філандра, Аліна Коваленко, Юлія Хміль, Артур Шлапак, Владислава Глєба, В’ячеслав Хім’як, Олександр Норчук, Любомир Старак, Володимир Губанов та Віктор Жданов.

Цей фільм про те, що шлях тероризму — не наш шлях, про те що пияцтво шкідливе, а натовп добрих людей здатен наробити дурниць, про які шкодуватимуть навіть онуки учасників того неподобства.

Йдучи дивитися кіно «Екс», я очікував аморального видовища; ну хто ж пишатиметься таким сумнівним досягненням як пограбування відділення пошти у маленькому містечку. Сталін, ось, грабував банки — так грабував — з розмахом, але за життя того диктатора жодного кінофільму про «екси» за участі банди Сталіна, знято не було. Не розповідав і він сам про свої «досягнення» на цій ниві — перемкнувся на мовознавство. Оголосив себе «мовознавцем» і повів усі народи до прірви російської мови, відучуючи їх від своїх національних мов.

Але про фільм.

Роботу оператора, у цьому кіні, я б окреслив як «тендітну»; ні тобі наїздів, ні розфокусовки, ні раптових злетів камери, чи миттєвого перетворення її на «мікроскоп». І все ж — камера дуже уважна до персонажів, не відпускає їхніх облич, ані на мить. Шкода лише, що актори-початківці можуть видати тільки те, на що вони здатні від природи, і ні краплі більше (такою була задумка режисера). Але тут вже художню картину збагачує, так звана «правда життя».

Хоча намагання усе «показати як у житті» й перетворює другу половину фільму на подобу плакату, бо буквалізм не терпить романтики, а романтика якраз і тримає будь-яке екранне видовище — бо тоді воно є казкою, «як у кіно» — за чим глядачі й приходять до кінозалів. Одначе, цього разу режисер представив нам саме таке видовище, і воно варте зацікавленого перегляду та обговорення.

Це перший, з побачених мною цього року українських кінофільмів, де я зовсім не маю претензій до історичних костюмів. Костюми були адекватними, європейськими, майже цілком такими, якими вони й були у той міжвоєнний час. Не сперечатимуся про відповідність петлиць та конфедераток польських державних службовців, але вони справляли враження справжніх, включно з ременями та кобурами. Прекрасно були вдягнуті молодий п’яниця та повії. А ось із сорочками підпільників було щось трошки не те: вони виглядали занадто свіжими та накрохмаленими. Хто, хоч одну ніч проїхав у потязі, зрозуміє, про що я, його сорочка вже виглядатиме «як треба», а не як на оперному співакові. Хоча, в одній зі сцен з рольником, на нього випадково одягли народну сорочку навиворіт, я вибачаюсь, бо гудзик на горлі, зазвичай, пришивають зовні, а не зсередини. Та то вже таке.

Приємно вразив ретельний вибір натури. Це вам не зйомки для телевізора, де головне — оперативність повідомлення. Тут зображення природи органічно доповнює розповідь про буремні події: і справжній дрімучий ліс, і тиха залізнична колія, яка невідомо де починається, і невідомо куди веде, а головне — понівечена байраками, низинами та підгірками, дика місцина за селом, де камера декілька разів показує повстанців, які прямують до мети, з натяком, що це не поле, яке легко перейти, а, отже, отаким бачиться і їхнє життя — пооране зсувами та проваллями, де горизонтальна площина, то лише короткий відрізок гребеня між двома ярами.

Інтер’єри теж виглядали автентично, хоча зрозуміло, що не весь фільм знімали у Львові та Городку. Клямки на дверях, шпінгалети на вікнах, фіранки та килимки були явно з тих часів, разом з іншими предметами побуту, і усе виглядало комплексно.

Сценарій фільму, умовно, складається з трьох частин, які об’єднані географічно, подієво, та долями людей, яких ті події поєднали. Випадає із загального потоку оповіді лише постать молодого п’янички, який наробив помилок, заплутався, і так і відповз у траву, щоб зникнути з екрану, повністю не розкрившись, а режисер навіть і не натякнув нам, що ж саме відбуватиметься з тим юнаком надалі. Можливо, то була така виховна антитеза: герої-підпільники повстають, і гинуть, тверезими, а людина без політичних переконань, та ще й напідпитку, здатна лише на помилки і негідні вчинки. У цьому є щось біблійне. Отже, нехай.

Дратує велика кількість лайливих слів. Дратує забагато пиятики на екрані.

На загал, я очікував гіршого від цього фільму, адже «Екс» — то про пограбування, і це очікування вже напружує. Події на екрані лише підтримували і підтримували напругу, яка межує з безнадією: добрі люди піддають тортурам і знущанню не дуже поганого, незрілого хлопця, що забагато випив і наробив-таки помилок. Герої намагаються пограбувати пошту, забивають купу людей під час перехресної перестрілки у тісному приміщенні, і жертвують життями (власними й чужими), без жодної перспективи на майбутнє. Ну не такого ми очікуємо від героїчних фільмів, як не крути.

Ненависть до окупантів показано якось однобоко, от, ніби українці ненавидять поляків, лише за те, що вони існують. Тому образи представників польської влади вийшли пласкими, ледь не карикатурними. Шкода. Бо внесок українських героїв у порятунок Польщі, та її утвердження й відродження є величезним, і він до цього часу так і залишається недостатньо описаним і недостатньо оціненим. Насправді, між нами і поляками не так усе просто, як ото на схемі. Нюанси, панове, нюанси… Не можна забувати головного постулату кіно: «Кіно — то мистецтво деталей.» Деталі і знаки люди розуміють чіткіше ніж слова, у багатьох випадках. Бо словами брешуть, а знаки зраджують.

Але тут — локальна історія, де українці хочуть своєї держави, поляки ж намагаються утримати своє зверхнє становище і свою власну Rzeczpospolita на українських територіях, де українці їм видаються зайвими. Ніхто ж іще, наприкінці двадцятих років двадцятого сторіччя, й гадки не мав, що й на голови поляків, і на голови українців, одночасно впадуть кари двох диктатур — Гітлера і Сталіна — фашистської та совєцької — і обом народам ще довго доведеться борсатися у тарапатах свого часу, щоб розібратися, що ворог, насправді, у них один — спільний. На щастя, у боях за незалежність, таке усвідомлення прийшло вже й до Литовців, Латишів та Естонців з Українцями та Поляками, аж до такого рівня, що ідея спільного державного утворення Помор’я вже не здається маренням учених, а впевнено здобуває своє місце у свідомості громадян усіх наших держав.

Отже, про аморальність історії. Колись один давній грек розповів історію про те, як син виколов очі батькові — повна аморалка. Але ж її вивчають в університетах — головне, зробити правильні висновки про ті події.

Фільм «Екс» український, він про збройну боротьбу наших предків проти іноземних окупантів, і в цьому його принада — спостерігаючи за екранними подіями з минулого часу, ми, все ж, хоч і інтуїтивно, та примірюємо їх на себе, бо й нині перед українцями стоять ті самі виклики, і те ж саме завдання — збудувати Україну та зберегти її в цілості.

Інтуїтивно, чи з наміром, автори фільму все ж показали у фінальній сцені шлях українцям до перемоги — і то є шлях єднання.

Володимир Сердюк

Вперше опубліковано на сайті: Newssky.com.ua

«Екс» — історія смертельних помилок

Posted in художній фільм | Tagged , | Leave a comment

ДОДОМУ…

A scene from the movie "Evge"

Сцена з українського кінофільму “Додому”

Рецензія на  український драматичний фільм «Додому».

«Додому» («Evge», кримськотатарською) то повнометражний режисерський дебют Нарімана Алієва з Ахтемом Сеїтаблаєвим і Ремзі Біляловим у головних ролях. Світова прем’єра цієї стрічки відбулася 2019 року на Каннському міжнародному кінофестивалі.

Вікіпедія

Дата випуску7 листопада 2019 р. (Україна)

РежисерАлієв Наріман Рідьванович

ПродюсерВолодимир Яценко

 

Насправді ж фільм «Додому» називається словом “Evge”, яке не видається глядачеві чужим, оскільки є коренем слова «Євгеніка» – практика покращення духовного і фізичного здоров’я людини, а, отже, це теж про шлях до себе, про повернення до витоків, до місця, де ми народилися. І закінчується словом “Бісмілля” – скороченою формою від «Бісмілля-ір-рахмані-р-рахім» (іменем Аллаха милостивого, милосердного)», коли, відпливаючи вночі у темряву, що нависла над Сивашем, але яка ніби творить темряву над річкою Стікс, його вимовляє головний герой, і ми знаємо чому – бо багато людей ще повернеться до Бога, і їх нам треба поважати. Так ось, тієї миті на екрані з’являються титри слова «Бісмілля» – і все. Без перекладу. І відсутність перекладу з кримськотатарської, здається, й не вражає українських глядачів. Схоже, до кінця кіноповісті їм усім вже стає зрозумілим зміст цього слова, яке є першим словом молитви.

Можна лише подякувкати авторам сценарію, за цю їхню мистецьку знахідку. Ці прадавні молитви, що прошивають і зшивають полотно розповіді, виводять історію про цілком сучасні події (старший син загинув на російсько-українській війні, рідний Крим окупували російські загарбники) на рівень епічного, майже міфологічного оповідання. Бо це є також історія про загубленого сина, і про батька, який намагається віднайти та повернути собі свого молодшого сина, щоб вберегти рівновагу в житті. І історія ця сама є вічною.

Те, що старший син загинув у бою геройською смертю, вказує, що його батько таки доклався до виховання сина у бойових та патріотичних традиціях. Тепер тато намагається навчити молодшого сина давнім традиціям, і передати йому власні, такі необхідні життєві навички, не лише молитви, а й ставлення до жінок та ножового бою, на вдосконалення яких сам тато явно витратив не одне десятиріччя. Він мусить так робити, бо поспішає. Бо розуміє, що мав би це зробити давно, коли син ще був хлопчиком, а не юнаком, та в ті часи хворіла дружина цього чоловіка, вимагаючи додаткової опіки, він будував дім для великої родини, на три сім’ї – власної, існуючої, та двох майбутніх – для своїх синів. Це потребувало величезних зусиль, зосередженості на процесі заробляння грошей, і на виховання дітей часу вже не залишалося, особливо, коли померла його дружина, і вони всі осиротіли. Тепер же, відчуваючи, що він має, чи не останню можливість, чоловік перетворює акти виховання на акти любові. Бо інакше вже й бути не може.

Чудовий сценарій.

Єдиним сумнівним місцем (як на мене) є сцена прориву батька і сина на автомобілі з тілом ще одного, покійного сина, через кордон, за допомогою підпалу трави. Підпал не допомагає порушникам. А прикордонники готові до підпалів, оскільки вони стаються часто. Проти цього існують старі перевірені тактики. Але не вдаватимемося у глибини науки про патрулювання прикордонних ділянок, з їхніми пастками і секретами. Пробачимо сценаристам їхнє бажання додати героїзму, тепер вже татові і синові, разом.

Чудовою, з погляду драматургії, є сцена з паперовим повітряним змієм, якого тато налаштував чужим дітям, і ніби життя повернулося до нього самого, і він сміється, бо жива пульсація змія у небі є чистим символом пульсації його власного серця, пульсації крові. Але, змій припиняє політ, і одночасно з ним, падає й батько. Бо логіка життя підказує, що попереду смерть, і забути про це неможливо.

Шкода, що в цей добрий сценарій, усе ж таки, потрапило й дрібне, гниле насіння кремлівської імперської пропаганди, коли в одній зі сцен у Києві, головний герой кричить на цивільну дружину, тепер вже вдову свого загиблого на фронті сина: «Це ти його вбила, пославши на війну!» – тобто, мається на увазі, якби його син не пішов воювати за Україну, то залишався б живим. А в іншій сцені, коли українські прикордонники знаходять у його автомобілі російські номерні знаки, головний герой обурено кричить: «Ви думаєте, нам там легко живеться, у Криму (під російською окупацією)?!» Дивний, якщо не сказати більше, дуалізм свідомості кримчанина – «1. Росіяни загарбали Крим, і нам тепер там жити важко. 2. Якщо стати на прю з росіянами, то російські солдати можуть тебе і вбити.» А як ти думав? І як ти хотів звільнити від російських загарбників Крим – шляхом покладання квітів до підніжжя пам’ятників російських «ихтамнетав»?! Ні, брате, звільнення прийде лише шляхом жертовності та героїзму, якого вимагає від усіх громадян України ідея звільнення України і Криму, і Донбасу, від теперішньої російської військової окупації.

З точки зору операторської майстерності – високою школою є виконання сцени з вогником запальнички вночі, яку тримає юнак, на фоні освітлених вікон далеких будинків. Усі деталі тут працюють (і спрацьовують)! Операторові вдається об’єднати в одному кадрі усі шість планів: зі світловою аурою довкола голови юнака, стійкого вогника запальнички, незважаючи на нічний вітерець, зоряного неба, і далекого нічного міста. Не впевнений, чи сяяв там ще й Місяць, але вже точно виблискувала роса на траві, і усі об’єкти – і в фокусі, і в розфокусовці – були необхідними мазками цієї суцільної єдиної і органічної картини Космоса, у якому й триває наше життя. Промовистими були також і крупні плани облич головних героїв фільму, я б їх назвав безпомилковими. Взагалі візуальна картина трагедії є побудована на плавності зміни кадрів і відсутності деталей,  чи сторонніх «фішечок», які б у цій картині, однозначно, були б зайвими.

Вражає остання сцена, де молодший син тягне піском порожнього пляжу мертве тіло свого старшого брата, а за ними шкутильгає ледве живий тато, і, щоб надихнутися, і отримати небесну підтримку, син заводить молитву, яку він вивчив лише вчора: «Бісмілля і Рахман і Рахмон…» і тато вторить йому, все тихше й тихше, і камера вже не показує тата, …і ми розуміємо – чому…

Хоча, звичайно ж, ця молитва сильна. Навіть стоячи спиною до розстрільної стінки, в останні миті, до того як пальці вбивць натиснуть на спускові гачки своїх автоматів, можна виразно прочитати її, і ошелешена розстрільна чота опустить зброю, так і не вистріливши. Але це вже буде інша сцена, з іншого фільму. І, насправді, нам не відомо, як до нашої смерті насправді ставиться Бог. Чи миліші ми йому живими, чи мертвими? Бо ми у всіх своїх станах перебуваємо з Богом, і у Бога.

Власне, про це й розповідає фільм «Додому».

 

Володимир Сердюк

 

Вперше опубліковано на:

http://www.newssky.com.ua

Posted in Володимир Сердюк, художній фільм | Tagged | Leave a comment

Рецензія на прем’єру фільму “Чорний ворон”

чорний ворон

5 грудня 2019 року, Київ, Деснянський район, кінотеатр “Флоренція”. Перший день прокату фільму “Чорний ворон”. Режисер Тарас Ткаченко. Сеанс на 10.00, у холодній залі нас п‘ятеро.

На екрані події 1922 року. Обставини схожі з нинішніми: на Україну прорвалися московські війська. У нестачі все, від людського співчуття та поваги до чужого життя і їжі, права вільно спілкуватися українською у своїй рідній країні. Зате вдосталь ненависті до нас російських загарбників, і нашої ненависті до хамла, яке суне на нас великими масами, добре озброєне і позбавлене знань з арифметики: вони не рахують, скільки вбили українців, і не рахують своїх утрат. Їм не до того. Вони, мов чужа, брудна повінь, заливають своїми тілами та своєю шовіністичною ідеологією наші землі.

Художній кінофільм “Чорний ворон” — то екранізація роману Василя Шкляра, книги з тією ж назвою, у якій описані події повстання проти більшовиків у Холодному Яру.

Перші враження. Такий фільм повинен був з‘явитися на екранах українських кінотеатрів дуже давно. Щастя, що його не знято у легковажній манері, бо для сучасного глядача було б легше дивитися щось на кшталт “вестерну”. До цього нас привчали за часів радянської окупації — ту війну називали “громадянською”, окупацію і розгром української держави росіянами називали “тріумфальною ходою радянської влади”. Усе трактувалося легко і весело: український народ (у московському трактуванні історії) “любив” російських поневолювачів і “радо їх зустрічав”, а як десь, часом, і траплялися осередки збройного опору загарбникам, то це все були узагальнено “какіє-то бандіти”. Загарбники знають, що місцевих героїв “не було”, украінці “всє билі прєдатєлі”. Так працював радянський заідеологізований кінематограф, затираючи українську історію, і сіючи “зуби дракона”, бадилля з яких буяє Україною й понині.

Перша подяка. Авторові тексту Василеві Шкляру.

Сценаристам: Михайлові Бриниху і Тарасові Антиповичу, за мужність назвати чорне — чорним, а біле — білим. Це основне.

Цей фільм залишиться у якості зразка серед кращих перших спроб переосмислення тих давніх історичних подій, і як вдала спроба зняти нашарування радянського лакування з подій “громадянської війни 1918-1922 років”.

Тепер-бо ми знаємо, що коли москвські війська окуповують чужу їм країну, вони обов’язково описують своє власне вторгнення як місцеву “громадянську” війну, будь то хоч Україна, а хоч Іспанія, чи десятки інших країн, які свого часу вже постраждали від російського збройного втручання.

Звичайно, знімати фільм за текстом роману — то важка справа. Писати сценарій разом з письменником, автором цього роману — то випробування для сценаристів. Легше (і правильніше) було б написати окремий кіносценарій. Бо ритм тієї основної — епічної, романтичної оповіді загальмував екранну версію, позбавив динаміки мозаїку подій, яка мала би бути щільнішою. Навіть загибель людей викликає відчуття шоку, але не такого, який є притаманним для екранної розповіді. Втручаються авторські роздуми і рефлексії, а через них “провисає” ритм кінофільму. Для кіно ж властиві регулярні шокові моменти, яких ніхто не очікує, і пояснення яких ніхто не вимагає. Вони потрібні глядачеві, щоб насолодитися бойовиком, яким, як не крути, і є “Чорний ворон”.

Друга подяка за акторську гру. Основні характери отаманів (Тарас Цимбалюк, Павло Москаль) вимальовані чудово. Вони живі та справжні. А ось актори другого плану часто виглядали картонно, не знали що робити з руками та ногами, просто стояли, очікуючи, поки головний герой закінчить свою тираду. Навіть у бою вони виглядали непереконливо — з гвинтівок стріляли так картинно, немов із середньовічних мушкетів. А та війна вже була дуже схожою на сучасну партизанську війну: стоячи у ній стріляють мало, та й з коліна — теж, більше того, ніхто у лісі не дає бій, скупчившись групою. Тому такі герої, коли гинуть, не викликають глибокого співчуття: стовбичив у бою, от куля тебе й знайшла. Камера зафільмувала падіння тіла, яке саме винне, що у нього влучили, ось і все, знімаємо іншого, який навіть не злився зі стовбуром дерева. Упав. Знято. Як на мене, варто було б усіх акторів поганяти, з місяць, на Марусиному полігоні, дивись, їм би додалось і граційності. Та й одяг вже не був би на них таким чисто випраним, і з помітними складками від тривалого зберігання у шафах.

Актори, які грали “більшовиків”, перегравали, удаючи з себе поганих. І тому виглядало те дуже не переконливо. Я розумію, що вони грали роль ворогів, але вороги — то теж люди, з точки зору кіномистецтва. І якщо вони не проявляють себе як люди, то глядач і сприймає їх за порожнє місце. Хоча, усі актори були помітні, і я бажаю їм великих успіхів у нових фільмах. А тут, схоже, адміністрація для них скорочувала репетиційні періоди. Тому й вийшло так.

Слабке місце — жіночі образи (пардон май френч). Дуже гарні дівчата, дуже зосереджені, дуже намагалися виглядати красиво у всіх ситуаціях, та у всих епізодах спільних дій з чоловіками губилися і тьмяніли. Схоже, десь не допрацювали з ними балетмейстри, постановники рукопашного бою, можливо, сам режисер недостатньо переконливо пояснював їм зміст їхнього перебування у кадрі. Шкода. Так не повинно бути. Їх усіх мало не затьмарила акробатка на сцені, де вона одна (!) вертіла двома кремезними акробатами, роблячи з них підставки, і перетворюючи їх на тло свого виступу. Хоча ті чоловіки виглядали, ну чудо як, рельєфно!

Окрема подяка акторці, яка виконувала роль партизанки у загоні повстанців, і яка врешті-решт зарізала комісара. Вона була цікавішою за інших своїх колег-актрис, коли з‘являлася у кадрі, протягом усього фільму. Вона варта відзнаки за найкращу роль другого плану. І ще треба відзначити отого монаха, який водив їх підземеллями. Ну, чувак давав вогню!

Музики було замало. Композитор Мілош Єліч. Але, коли на завершення лунала сучасна пісня, вона слугувала якимось “містком” між минулим і сьогоденням, додатково закріплюючи образи з фільму у свідомості сучасного глядача.

Операторська робота варта окремої позитивної оцінки. Оператор Олександр Кришталович. Камера була уважною і рухливою. Експерименти з камерою, і, окремо, з зображенням у студії, мусять оцінити спеціалісти. Ми, як глядачі, їх помітили, і вони нам сподобалися (хоч як би це “непрофесійно” й не пролунало з вуст оглядача).

Загалом, “Чорний ворон”, цей пригодницький, і правдивий з погляду на українську історю, кінофільм справляє приємне враження, він потрібен, і бажаний до перегляду. Але не таким стариганам, як я. Скоріш за все, більше користі від його переглядів отримають юні глядачі. І це буде — те, що треба.

Володимир Сердюк
Вперше опубліковано на сайті Newssky

Чорний ворон. Рецензія на кінопрем’єру

Posted in Володимир Сердюк | Leave a comment

Історія, яку я нікому ще не розповідав

Роман зі страшною назвою “Мистецтво вмирання” я написав не тому, що здилеманів чи мені так забаглоси, гітча. Просто, як мене забрали з маминої хати, то там усе й розпочалося – смерті навколо мене було, коли не більше ніж життя, то вже набагато більше, ніж любові. А жити серед смерті, та й робити вигляд, ніби її не існує, не достойно чоловіка, бо всі ж м розуміємо, що вона сильний суперник. Вона остання, з ким ми зустрінемося у цьому житті.

Коли ми у Владивостоку, однієї осені, готували свій траулер до путини у Берінговоморській експедиції, до нас прийшов наш колишній тралмайстер Микола, і звернувся з дивним проханням: він просився не просто пожити на нашому судні, а й піти з нами в рейс.
На флоті усі усім розповідають усе прямо і зрозуміло. Телевізора ми не мали, камбуз не працював, удень на борт підіймалися ремонтники, а вночі ми тримали пожежну вахту, що само по собі є є доволі нудним обов’язком. Отож, вечорами усі мали достатньо часу, щоб розповісти про своє, і вислухати чужі сповіді.
Микола вже досяг персійного віку, родини не мав, квартири та іншого берегового майна – теж. Тож він оповів таке:
– Мене списали, хлопці.Медики списали. Щось там із моїми легенями. Медкнижку забрали, і наказали жити на березі, лікуватися. Мовляв, на березі я ще зможу прожити, якісь п’ятнадцять років, а як вийду в північні моря – помру. Не витримають мої легені.
Сказати йому: “Та сиди ти на березі.” ні в кого язик не повернувся.
– Я вам згожуся, – наполягав Микола – зайві дві руки. Трал допоможу майструвати, у мене ж свої секрети, яких з підручника не навчишся. Пай я не братиму – я ж пенсіонер. Коли, перед вихоом нас перевірятимуть митники та прикордонники, я заховаюся серед снасті. У судовій ролі мене не буде.
Вирішили капітанові не говорити, поки не піднімемося до Камчатки. А там – подивимося.
…Микола помер, відпрацювавши якісь пару тижнів у Берінговому морі. На палубі сказав матросам, – Щось мені зле, піду приляжу. – А знайшли його мертвого у каюті, як минуло декілька годин.
Загорнули його тіло у солдатську зелену ковдру, обв’язали мотузками, і спустили до холодильника, де висіли туші корів і лежали туші свиней.
Як то буде, і що діяти далі ніхто не знав.
З того часу, як кокові потрібно було відрубати шматок м’яса, він звертався до моряків, щоб ті спустилися через люк до камбузного холодильника, нарубали там мороженого м’яса, і передали йому нагору. Сам кухар боявся покійників, офіціант – теж. Тому ця проблема була назавжди, поки ми у морі.
Капітан відмовився віддати тіло морю, оскільки це було б злочином, бо як член екіпажу Микола оформлений не був. Історія з перетином ним державного кордону, і виходом у нейтральні води, теж світила нам жорсткими допитами у КГБ СССР, з можливими вироками на відсидку. Так він і плавав з нами, поки наш СРТМ не повернувся до бухти Діомид у порті приписки.
Першої ж ночі після швартовки, ми витягли тіло Миколи на пірс, пронесли його до першої лавиці, поклали там, розпеленали. Хотіли залишити йому пляшку горілкиЮ та передумали: мінти ж вип’ють на шару. Випили самі, пустивши пляшку по колу. Вирішили, раз він курив, то залишити йому в руках пачку цигарок. Спробували одну цинарку вставити йому до рота, але той вже так задубів, що не відкривався.
Потім пішли до найближчого телефона-автомата, і викликали міліцію, мовляв, тут лежить мертве тіло на лавичці. Схоже, що моряк помер.
Лише ми знали, що помер він, так як і хотів – у морі.

Не на березі.

Книжку Володимира Сердюка “Мистецтво вмирання” Ви можете придбати ТУТ

http://fiol.pub/books/365

 

Posted in Володимир Сердюк | Leave a comment

Роман Володимира Сердюка “Мистецтво вмирання” вже у продажу

Книжку “Мистецтво вмирання” (e-book та паперову версію у 425 сторінок)

можна замовити на сайті Київського Видавництва імені Швайпольта Фіоля:

http://fiol.pub/books/365

Приємного Вам читання, шановні друзі!

обкладинка сердюк ЩЩр с фоном

Posted in "Мистецтво вмирання", Володимир Сердюк, рман | Leave a comment

The Far North.

Please, take me
To the Blue Mountains!
Please, show me the
Frozen Lights’ Dances!

There, at the Edge of them,
I wish to see you happy again.
There, at the Edge of them,
Let me feel happy again.

Oh, let me be a crude Man, either.
Do let me to led my crew farther.
There we could share the joy,
There I could meet my, boys…

Please, let me chase a Deer.
Let me salty its ear.
There, where the bonfire is near,
My wounds will be healed by my dear.

I promised to come back to my sweety.
But have to drill sometime in the City.
When my dirty mission is over,
I’ll find you and bring what I owe you.

(Refrain as two stances at the beginning.)

Posted in Володимир Сердюк | Leave a comment

СІМУЛАКТИКА

She-Shaman Amulette

She-Shaman Amulette

 

Приблизно таке ж уже було, коли довелося нам на цілу зиму примерзнути в Уреліках. У кінці листопада наше судно вмерзло в лід, а наступний криголам, що міг би нас звільнити, за розкладом передбачався п’ятнадцятого травня. Здавалося б, живи собі та радій, годують безкоштовно, працювати не треба, на дворі безперервна ніч. Спи. Але ось там Воно мене і знайшло: увісні до мене прилітав чорний ширококрилий дух-привид і, злегка покружлявши, попереджав, що мені кінець. І повідомляв про це так, що було зрозуміло: жодних жартів, усе гранично серйозно і занадто сумно.

 

Добре що у мене вистачило розуму допетрати: коли це ескімоська земля, то й дух – теж ескімоський.

 

Перше ж п’яне дівчисько на моє невпевнене «Шаман?», посміхаючись вказало на перекошений барак і похитуючись побрело проти вітру далі, на протилежний бік бухти, до гастроному в селищі Провидіння.

 

На мій подив, у кімнаті виявилася стара. Вона налаштовувала свого закіптюженого керогаза, сидячи на подушці, кинутій просто на покриту брудом, немов коростою, підлогу. Я присів навпочіпки біля притолоки, з-під якої скажено тягло протягом. І простогнав:

 

– Мать, помираю я.

 

Я мав чуже обличчя і чужі очі. За її поглядом я зрозумів, що міг би нічого й не пояснювати.

 

– Холостой, да?

– Нежонатий…

– Одначе, тридцяти нема?

– Ні, нема, поки що.

– То королева ночі до тебе приходить. Ще разів зо два прийде і поведе за собою. Таке трапляється, да.

– Завари зілля, мамко, га? Покамлай?

– Навіщо? Підеш додому, виготовиш амулет, схожий на той… – Вона вказала пальцем. – Або знайдеш засушений моржовий.

– Пеніс?

– Ні, не пеніс. Ви, росіяни, якось коротше його називаєте.

– Та я ж не росіянин.

– А! Ну, тоді пеніс, – легко погодилась вона, – Носи того амулета завжди при собі, особливо під час сну. Королева ночі помацає його, а він холодний, вона і втратить хіть до тебе, і відлетить, робити нема чого. А ти собі – живи.

– А як не матиму амулета? – я все не міг уявити такого знака на своїх грудях.

– А тоді вона зробить так, що твій гарячий охолоне. Багато холостяків так помирає! – стару розбирав сміх.

– А чи не можна так, щоб схоже було, та не зовсім. Люльку, наприклад?

– Головне, щоб кулька на кінці, і стовбур. Чому ж не можна?

– Дякую, мать, за життя, – усе ще налякано, але вже спокійно вимовив я, виставляючи перед нею три флакони «тройного» одеколону і відвертаючись, щоб іти.

– Гей! – покликала вона мене, – Одначе, це забагато. Давай-но одну вип’ємо разом.

 

Я затримався і просидів у неї ще дуже довго, легко слухаючи усіляку п’яну маячню, не особливо звертаючи на те все уваги. І спати ліг тримаючи в руках саморобну люльку. І вижив, і тягав її потім з собою завжди і всюди.

 

Але курити так і не почав, назло усім добрим і злим духам.

 

 

*                           *                          *

“Сімулактика”. Новела з роману “Мистецтво вмирання”. Володимир Сердюк.

Posted in Володимир Сердюк | 1 Comment

Відгомін життя

1. Розпачливий зойк дівиці…
2. Вимогливий плач немовляти…
3. Крик ненависті до тата.
4. І перша спалена хата.
5. Веселий хрип новобранця,
6. І плач над могилою бранця.
7. Лайка священика в церкві.
8. І знову – перед могилою –
9. Рингтон із його кишені.
10. Кадило пропалить ризу,
11. Бо музика йде десь ізнизу.
12. Ти знаєш, що смерті немає.
13. Бо ввечері знов пролунає
14. Довірливий зойк Надії…

Posted in Володимир Сердюк | Leave a comment

CUBE AND SPRAY

  1. ERNŐ RUBIK – Cube
Rubic's Cube

Rubic’s Cube (as far as I know it)

 

I am not any perfume lover. I neither use nor sell them.

More than that – I don’t feel much of the perfume smells.

That is because of my nose and my scull which were heavily broken during another small War where the Soviet Army did not take part, as usually, then back in 1970-th.

For your better understanding of the times of that another “not War at all” I just dare to explain you such things: when me and my six the same way heavily wounded 22-years-old camarades soldiers were visited by the headquarters’ officers in the Vladivostok City Military Hospital – they were asked us:

– What can we do to you, as you are the heroes from now on? Shading your blood, losing your body-parts on the Far-East Battlefields you save our Motherland as also as the Peace on the Planet. Ask whatever you want. You’ll have it here immediately.

– Vodka? – asked a guy with his battle-name Sokol (minus eye, broken spine, metal crate instead of his teeth).

Generals nodded in agreement. Yet doctor pleaded in his non-brave trembled voice, –

– Not vodka, please… At least here, in my neurosurgery department..!

– Then what?! – continued to insist the generous generals.

We realized we could have literally everything that minute, probably. And according to our young nature we asked for a new mysterious gadget we widely heard those days of.

– Rubik’s Cube..?

– One? – was generals’ astonished adding remark.

– Six! For each of us altogether! – was our unanimous arrogant confirmation.

We knew we could demand for totally everything that historical day, because we were told we just saved the World! Still we asked for just six Rubik’s Cubes for each of us.

 

Shortly, in the next three days, a big military airplane delivered from Moscow to Vladivostok the first ever six (!) multicolored Cubes designed by Mr. Ernő Rubik.

Those cubes were made of glossy plastic which smelled like the whole Future!

Still I was not able to enjoy the smell, because my nose was deeply stamped into my head and instead of my neck those days I had an open wet bloody hole there.

Hundreds of other wounded soldiers from other hospital departments were jealous to us. They were coming toward our door and stayed watching or listening as we happily click-clacked our own Rubik’s Cubes with either both our hands (those who had two of their hands still in belonging) or with one (those who had such a bad luck).

We were totally happy those days having our penicillin injections and the Magic Cube tactics disputes…

 

  1. EVES ROCHER – Spray
That very Boutique where my Wife was Happy fo the last time in her life...

One of Ives Rocher Boutiques in Kyiv, Ukraine

 

My beloved Wife new everything of nice clothing, interior design, colors and smells.

Our shopping usually ended in perfume boutiques with her sigh of despair:

– I adore that smell! – cried she.

– Then let us buy it. – answered I.

– We cannot afford it. It is too expensive! – was her the next well known answer.

– My dear, let me do a gift for you?

– No! You’d rather bring some perfumes to me from your next business-trip from abroad, okay?

– Okay, but why not today?

– Conversation is over! – was then her usual answer. And I obeyed her, hearing my first colonel’s notes in her voice. Yet I was a senior sergeant.

 

Still, another day it was my own non-controlled revolt. That day I demanded from my Wife:

– Take all the perfumes you were dreamt of!

– Then we’ll be ruined! – shouted she in despair.

– Don’t make me tell it again. – Ordered I, adding, – Dear.

And that very moment she decided to obey me.

She became so decisive to take three different bottles repeatedly pronouncing aloud the perfumes’ names which mean nothing to me, except of their price. And I was lucky to afford them then.

You, my dear readers, can’t imagine and I was not prepared to see my Wife Nataliya Shakhray such totally happy as I saw her that very day!

– I always knew that you love me, my dear! – Shouted she exaggerated.

– I do, I do! – Repeated I several times, – Did you dare to doubt it?! You know you are my Only Lovely Lady. You are the Dearest Woman in the World for me.

And we returned home that evening. And she put those three perfumes bottles on her shelf among her other small treasures.

 

And since then I see all three of them every morning I approach the mirror to shave. They stood shining among a dozen of such things women need to have in their belonging to be sure they are beloved. Even when they pass away, as it not so long happened to my Dearest Wife.

She died soon in a month after we bought those perfumes from Mr. Eves Rocher.

 

Thank to these two men we both, me and my Wife, were really happy in our days.

Despite of they are not magicians but just producers, they managed to do this for us.

 

The END

 

Volodymyr Serdiuk. Cube and Spray. Short Story. July 2016. Kyiv, Ukraine.

 

Posted in Simple Things | Tagged , , , , , , | 1 Comment

Благодать

Учора на верхівку квітучого каштана перед нашим балконом сів ангел.

Самого ангела ми не бачили, мабуть був ще не час, але саме верхівка з декількома найвищими гілками раптом засяяла теплим м’яким світлом, мов удень, хоча на місто вже спустилася синя пітьма.

Каштан квітне.

Каштан квітне.

У густо-блакитній вечірній імлі вже потонули оточуючі дерева і будинки. І лише пляма світла з десятком білих китиць квітів каштану, немов свічками в ній, ще довго залишалася перед нашими очима.

Ми, у захваті, побігли по свої мобільні телефони, фотоапарати та відеокамери, наввипередки намагаючись зафіксувати це щастя, якийсь несподіваний гоноровий дарунок, чи знак.

Проте жоден знімок не відбивав справжньої картини того явища, яке ми бачили перед собою: на матрицях залишалися або цілковито чорний колір ночі, або рівномірно осяяне фотоспалахами молоде дерево каштану. Сяючого посеред темряви вершечка дерева апарати не бачили.

Феномен теплого, сконцентрованого в одному місці острівця світла, бачили лише людські очі присутніх при цьому свідків.

Вони наввипередки намагалися описати реально існуючий, і явно тимчасовий, феномен. Були припущення, ніби то світить випадковий ліхтар з найвищого поверху, крізь хмари пробивається останній промінь далекого сонця, що вже зайшло, якимось чином на дерево відбивається світло від ліхтарів автомобіля знизу, якого ми не бачимо;  і останнім припущенням було – може то хтось так жартує?

«Ангел, – подумалось мені, – сів на вершечку серед густого листя молодого дерева посеред міського двору серед багатоповерхівок. Його золоте пір’я сяє, а самого ангела ми не бачимо, як і не чуємо мелодії його сурми.»

У тому, що він, відпочиваючи, ще й награє собі музику, я ні на мить не засумнівався.

Можливо, ангел приніс нам звістку, що ми не зможемо забрати з собою краси цього світу. Як і не зможемо вповні розповісти про неї тим, хто такої краси не бачив. Це також була розповідь про марність спроб укласти красу нашого світу в якісь, нехай і найсучасніші, матриці.

Своєю явною присутністю ангел заохочував споглядати і мріяти.

А, може, просто бажав нам доброї ночі.

 

(Володимир Сердюк)

Posted in Simple Things | Tagged , , | Leave a comment
%d bloggers like this: