Історія, яку я нікому ще не розповідав

Роман зі страшною назвою “Мистецтво вмирання” я написав не тому, що здилеманів чи мені так забаглоси, гітча. Просто, як мене забрали з маминої хати, то там усе й розпочалося – смерті навколо мене було, коли не більше ніж життя, то вже набагато більше, ніж любові. А жити серед смерті, та й робити вигляд, ніби її не існує, не достойно чоловіка, бо всі ж м розуміємо, що вона сильний суперник. Вона остання, з ким ми зустрінемося у цьому житті.

Коли ми у Владивостоку, однієї осені, готували свій траулер до путини у Берінговоморській експедиції, до нас прийшов наш колишній тралмайстер Микола, і звернувся з дивним проханням: він просився не просто пожити на нашому судні, а й піти з нами в рейс.
На флоті усі усім розповідають усе прямо і зрозуміло. Телевізора ми не мали, камбуз не працював, удень на борт підіймалися ремонтники, а вночі ми тримали пожежну вахту, що само по собі є є доволі нудним обов’язком. Отож, вечорами усі мали достатньо часу, щоб розповісти про своє, і вислухати чужі сповіді.
Микола вже досяг персійного віку, родини не мав, квартири та іншого берегового майна – теж. Тож він оповів таке:
– Мене списали, хлопці.Медики списали. Щось там із моїми легенями. Медкнижку забрали, і наказали жити на березі, лікуватися. Мовляв, на березі я ще зможу прожити, якісь п’ятнадцять років, а як вийду в північні моря – помру. Не витримають мої легені.
Сказати йому: “Та сиди ти на березі.” ні в кого язик не повернувся.
– Я вам згожуся, – наполягав Микола – зайві дві руки. Трал допоможу майструвати, у мене ж свої секрети, яких з підручника не навчишся. Пай я не братиму – я ж пенсіонер. Коли, перед вихоом нас перевірятимуть митники та прикордонники, я заховаюся серед снасті. У судовій ролі мене не буде.
Вирішили капітанові не говорити, поки не піднімемося до Камчатки. А там – подивимося.
…Микола помер, відпрацювавши якісь пару тижнів у Берінговому морі. На палубі сказав матросам, – Щось мені зле, піду приляжу. – А знайшли його мертвого у каюті, як минуло декілька годин.
Загорнули його тіло у солдатську зелену ковдру, обв’язали мотузками, і спустили до холодильника, де висіли туші корів і лежали туші свиней.
Як то буде, і що діяти далі ніхто не знав.
З того часу, як кокові потрібно було відрубати шматок м’яса, він звертався до моряків, щоб ті спустилися через люк до камбузного холодильника, нарубали там мороженого м’яса, і передали йому нагору. Сам кухар боявся покійників, офіціант – теж. Тому ця проблема була назавжди, поки ми у морі.
Капітан відмовився віддати тіло морю, оскільки це було б злочином, бо як член екіпажу Микола оформлений не був. Історія з перетином ним державного кордону, і виходом у нейтральні води, теж світила нам жорсткими допитами у КГБ СССР, з можливими вироками на відсидку. Так він і плавав з нами, поки наш СРТМ не повернувся до бухти Діомид у порті приписки.
Першої ж ночі після швартовки, ми витягли тіло Миколи на пірс, пронесли його до першої лавиці, поклали там, розпеленали. Хотіли залишити йому пляшку горілкиЮ та передумали: мінти ж вип’ють на шару. Випили самі, пустивши пляшку по колу. Вирішили, раз він курив, то залишити йому в руках пачку цигарок. Спробували одну цинарку вставити йому до рота, але той вже так задубів, що не відкривався.
Потім пішли до найближчого телефона-автомата, і викликали міліцію, мовляв, тут лежить мертве тіло на лавичці. Схоже, що моряк помер.
Лише ми знали, що помер він, так як і хотів – у морі.

Не на березі.

Книжку Володимира Сердюка “Мистецтво вмирання” Ви можете придбати ТУТ

http://fiol.pub/books/365

 

Posted in Володимир Сердюк | Leave a comment

Роман Володимира Сердюка “Мистецтво вмирання” вже у продажу

Книжку “Мистецтво вмирання” (e-book та паперову версію у 425 сторінок)

можна замовити на сайті Київського Видавництва імені Швайпольта Фіоля:

http://fiol.pub/books/365

Приємного Вам читання, шановні друзі!

обкладинка сердюк ЩЩр с фоном

Posted in "Мистецтво вмирання", Володимир Сердюк, рман | Leave a comment

The Far North.

Please, take me
To the Blue Mountains!
Please, show me the
Frozen Lights’ Dances!

There, at the Edge of them,
I wish to see you happy again.
There, at the Edge of them,
Let me feel happy again.

Oh, let me be a crude Man, either.
Do let me to led my crew farther.
There we could share the joy,
There I could meet my, boys…

Please, let me chase a Deer.
Let me salty its ear.
There, where the bonfire is near,
My wounds will be healed by my dear.

I promised to come back to my sweety.
But have to drill sometime in the City.
When my dirty mission is over,
I’ll find you and bring what I owe you.

(Refrain as two stances at the beginning.)

Posted in Володимир Сердюк | Leave a comment

СІМУЛАКТИКА

She-Shaman Amulette

She-Shaman Amulette

 

Приблизно таке ж уже було, коли довелося нам на цілу зиму примерзнути в Уреліках. У кінці листопада наше судно вмерзло в лід, а наступний криголам, що міг би нас звільнити, за розкладом передбачався п’ятнадцятого травня. Здавалося б, живи собі та радій, годують безкоштовно, працювати не треба, на дворі безперервна ніч. Спи. Але ось там Воно мене і знайшло: увісні до мене прилітав чорний ширококрилий дух-привид і, злегка покружлявши, попереджав, що мені кінець. І повідомляв про це так, що було зрозуміло: жодних жартів, усе гранично серйозно і занадто сумно.

 

Добре що у мене вистачило розуму допетрати: коли це ескімоська земля, то й дух – теж ескімоський.

 

Перше ж п’яне дівчисько на моє невпевнене «Шаман?», посміхаючись вказало на перекошений барак і похитуючись побрело проти вітру далі, на протилежний бік бухти, до гастроному в селищі Провидіння.

 

На мій подив, у кімнаті виявилася стара. Вона налаштовувала свого закіптюженого керогаза, сидячи на подушці, кинутій просто на покриту брудом, немов коростою, підлогу. Я присів навпочіпки біля притолоки, з-під якої скажено тягло протягом. І простогнав:

 

– Мать, помираю я.

 

Я мав чуже обличчя і чужі очі. За її поглядом я зрозумів, що міг би нічого й не пояснювати.

 

– Холостой, да?

– Нежонатий…

– Одначе, тридцяти нема?

– Ні, нема, поки що.

– То королева ночі до тебе приходить. Ще разів зо два прийде і поведе за собою. Таке трапляється, да.

– Завари зілля, мамко, га? Покамлай?

– Навіщо? Підеш додому, виготовиш амулет, схожий на той… – Вона вказала пальцем. – Або знайдеш засушений моржовий.

– Пеніс?

– Ні, не пеніс. Ви, росіяни, якось коротше його називаєте.

– Та я ж не росіянин.

– А! Ну, тоді пеніс, – легко погодилась вона, – Носи того амулета завжди при собі, особливо під час сну. Королева ночі помацає його, а він холодний, вона і втратить хіть до тебе, і відлетить, робити нема чого. А ти собі – живи.

– А як не матиму амулета? – я все не міг уявити такого знака на своїх грудях.

– А тоді вона зробить так, що твій гарячий охолоне. Багато холостяків так помирає! – стару розбирав сміх.

– А чи не можна так, щоб схоже було, та не зовсім. Люльку, наприклад?

– Головне, щоб кулька на кінці, і стовбур. Чому ж не можна?

– Дякую, мать, за життя, – усе ще налякано, але вже спокійно вимовив я, виставляючи перед нею три флакони «тройного» одеколону і відвертаючись, щоб іти.

– Гей! – покликала вона мене, – Одначе, це забагато. Давай-но одну вип’ємо разом.

 

Я затримався і просидів у неї ще дуже довго, легко слухаючи усіляку п’яну маячню, не особливо звертаючи на те все уваги. І спати ліг тримаючи в руках саморобну люльку. І вижив, і тягав її потім з собою завжди і всюди.

 

Але курити так і не почав, назло усім добрим і злим духам.

 

 

*                           *                          *

“Сімулактика”. Новела з роману “Мистецтво вмирання”. Володимир Сердюк.

Posted in Володимир Сердюк | 1 Comment

Відгомін життя

1. Розпачливий зойк дівиці…
2. Вимогливий плач немовляти…
3. Крик ненависті до тата.
4. І перша спалена хата.
5. Веселий хрип новобранця,
6. І плач над могилою бранця.
7. Лайка священика в церкві.
8. І знову – перед могилою –
9. Рингтон із його кишені.
10. Кадило пропалить ризу,
11. Бо музика йде десь ізнизу.
12. Ти знаєш, що смерті немає.
13. Бо ввечері знов пролунає
14. Довірливий зойк Надії…

Posted in Володимир Сердюк | Leave a comment

CUBE AND SPRAY

  1. ERNŐ RUBIK – Cube
Rubic's Cube

Rubic’s Cube (as far as I know it)

 

I am not any perfume lover. I neither use nor sell them.

More than that – I don’t feel much of the perfume smells.

That is because of my nose and my scull which were heavily broken during another small War where the Soviet Army did not take part, as usually, then back in 1970-th.

For your better understanding of the times of that another “not War at all” I just dare to explain you such things: when me and my six the same way heavily wounded 22-years-old camarades soldiers were visited by the headquarters’ officers in the Vladivostok City Military Hospital – they were asked us:

– What can we do to you, as you are the heroes from now on? Shading your blood, losing your body-parts on the Far-East Battlefields you save our Motherland as also as the Peace on the Planet. Ask whatever you want. You’ll have it here immediately.

– Vodka? – asked a guy with his battle-name Sokol (minus eye, broken spine, metal crate instead of his teeth).

Generals nodded in agreement. Yet doctor pleaded in his non-brave trembled voice, –

– Not vodka, please… At least here, in my neurosurgery department..!

– Then what?! – continued to insist the generous generals.

We realized we could have literally everything that minute, probably. And according to our young nature we asked for a new mysterious gadget we widely heard those days of.

– Rubik’s Cube..?

– One? – was generals’ astonished adding remark.

– Six! For each of us altogether! – was our unanimous arrogant confirmation.

We knew we could demand for totally everything that historical day, because we were told we just saved the World! Still we asked for just six Rubik’s Cubes for each of us.

 

Shortly, in the next three days, a big military airplane delivered from Moscow to Vladivostok the first ever six (!) multicolored Cubes designed by Mr. Ernő Rubik.

Those cubes were made of glossy plastic which smelled like the whole Future!

Still I was not able to enjoy the smell, because my nose was deeply stamped into my head and instead of my neck those days I had an open wet bloody hole there.

Hundreds of other wounded soldiers from other hospital departments were jealous to us. They were coming toward our door and stayed watching or listening as we happily click-clacked our own Rubik’s Cubes with either both our hands (those who had two of their hands still in belonging) or with one (those who had such a bad luck).

We were totally happy those days having our penicillin injections and the Magic Cube tactics disputes…

 

  1. EVES ROCHER – Spray
That very Boutique where my Wife was Happy fo the last time in her life...

One of Ives Rocher Boutiques in Kyiv, Ukraine

 

My beloved Wife new everything of nice clothing, interior design, colors and smells.

Our shopping usually ended in perfume boutiques with her sigh of despair:

– I adore that smell! – cried she.

– Then let us buy it. – answered I.

– We cannot afford it. It is too expensive! – was her the next well known answer.

– My dear, let me do a gift for you?

– No! You’d rather bring some perfumes to me from your next business-trip from abroad, okay?

– Okay, but why not today?

– Conversation is over! – was then her usual answer. And I obeyed her, hearing my first colonel’s notes in her voice. Yet I was a senior sergeant.

 

Still, another day it was my own non-controlled revolt. That day I demanded from my Wife:

– Take all the perfumes you were dreamt of!

– Then we’ll be ruined! – shouted she in despair.

– Don’t make me tell it again. – Ordered I, adding, – Dear.

And that very moment she decided to obey me.

She became so decisive to take three different bottles repeatedly pronouncing aloud the perfumes’ names which mean nothing to me, except of their price. And I was lucky to afford them then.

You, my dear readers, can’t imagine and I was not prepared to see my Wife Nataliya Shakhray such totally happy as I saw her that very day!

– I always knew that you love me, my dear! – Shouted she exaggerated.

– I do, I do! – Repeated I several times, – Did you dare to doubt it?! You know you are my Only Lovely Lady. You are the Dearest Woman in the World for me.

And we returned home that evening. And she put those three perfumes bottles on her shelf among her other small treasures.

 

And since then I see all three of them every morning I approach the mirror to shave. They stood shining among a dozen of such things women need to have in their belonging to be sure they are beloved. Even when they pass away, as it not so long happened to my Dearest Wife.

She died soon in a month after we bought those perfumes from Mr. Eves Rocher.

 

Thank to these two men we both, me and my Wife, were really happy in our days.

Despite of they are not magicians but just producers, they managed to do this for us.

 

The END

 

Volodymyr Serdiuk. Cube and Spray. Short Story. July 2016. Kyiv, Ukraine.

 

Posted in Simple Things | Tagged , , , , , , | 1 Comment

Благодать

Учора на верхівку квітучого каштана перед нашим балконом сів ангел.

Самого ангела ми не бачили, мабуть був ще не час, але саме верхівка з декількома найвищими гілками раптом засяяла теплим м’яким світлом, мов удень, хоча на місто вже спустилася синя пітьма.

Каштан квітне.

Каштан квітне.

У густо-блакитній вечірній імлі вже потонули оточуючі дерева і будинки. І лише пляма світла з десятком білих китиць квітів каштану, немов свічками в ній, ще довго залишалася перед нашими очима.

Ми, у захваті, побігли по свої мобільні телефони, фотоапарати та відеокамери, наввипередки намагаючись зафіксувати це щастя, якийсь несподіваний гоноровий дарунок, чи знак.

Проте жоден знімок не відбивав справжньої картини того явища, яке ми бачили перед собою: на матрицях залишалися або цілковито чорний колір ночі, або рівномірно осяяне фотоспалахами молоде дерево каштану. Сяючого посеред темряви вершечка дерева апарати не бачили.

Феномен теплого, сконцентрованого в одному місці острівця світла, бачили лише людські очі присутніх при цьому свідків.

Вони наввипередки намагалися описати реально існуючий, і явно тимчасовий, феномен. Були припущення, ніби то світить випадковий ліхтар з найвищого поверху, крізь хмари пробивається останній промінь далекого сонця, що вже зайшло, якимось чином на дерево відбивається світло від ліхтарів автомобіля знизу, якого ми не бачимо;  і останнім припущенням було – може то хтось так жартує?

«Ангел, – подумалось мені, – сів на вершечку серед густого листя молодого дерева посеред міського двору серед багатоповерхівок. Його золоте пір’я сяє, а самого ангела ми не бачимо, як і не чуємо мелодії його сурми.»

У тому, що він, відпочиваючи, ще й награє собі музику, я ні на мить не засумнівався.

Можливо, ангел приніс нам звістку, що ми не зможемо забрати з собою краси цього світу. Як і не зможемо вповні розповісти про неї тим, хто такої краси не бачив. Це також була розповідь про марність спроб укласти красу нашого світу в якісь, нехай і найсучасніші, матриці.

Своєю явною присутністю ангел заохочував споглядати і мріяти.

А, може, просто бажав нам доброї ночі.

 

(Володимир Сердюк)

Posted in Simple Things | Tagged , , | Leave a comment