СІМУЛАКТИКА

She-Shaman Amulette

She-Shaman Amulette

 

Приблизно таке ж уже було, коли довелося нам на цілу зиму примерзнути в Уреліках. У кінці листопада наше судно вмерзло в лід, а наступний криголам, що міг би нас звільнити, за розкладом передбачався п’ятнадцятого травня. Здавалося б, живи собі та радій, годують безкоштовно, працювати не треба, на дворі безперервна ніч. Спи. Але ось там Воно мене і знайшло: увісні до мене прилітав чорний ширококрилий дух-привид і, злегка покружлявши, попереджав, що мені кінець. І повідомляв про це так, що було зрозуміло: жодних жартів, усе гранично серйозно і занадто сумно.

 

Добре що у мене вистачило розуму допетрати: коли це ескімоська земля, то й дух – теж ескімоський.

 

Перше ж п’яне дівчисько на моє невпевнене «Шаман?», посміхаючись вказало на перекошений барак і похитуючись побрело проти вітру далі, на протилежний бік бухти, до гастроному в селищі Провидіння.

 

На мій подив, у кімнаті виявилася стара. Вона налаштовувала свого закіптюженого керогаза, сидячи на подушці, кинутій просто на покриту брудом, немов коростою, підлогу. Я присів навпочіпки біля притолоки, з-під якої скажено тягло протягом. І простогнав:

 

– Мать, помираю я.

 

Я мав чуже обличчя і чужі очі. За її поглядом я зрозумів, що міг би нічого й не пояснювати.

 

– Холостой, да?

– Нежонатий…

– Одначе, тридцяти нема?

– Ні, нема, поки що.

– То королева ночі до тебе приходить. Ще разів зо два прийде і поведе за собою. Таке трапляється, да.

– Завари зілля, мамко, га? Покамлай?

– Навіщо? Підеш додому, виготовиш амулет, схожий на той… – Вона вказала пальцем. – Або знайдеш засушений моржовий.

– Пеніс?

– Ні, не пеніс. Ви, росіяни, якось коротше його називаєте.

– Та я ж не росіянин.

– А! Ну, тоді пеніс, – легко погодилась вона, – Носи того амулета завжди при собі, особливо під час сну. Королева ночі помацає його, а він холодний, вона і втратить хіть до тебе, і відлетить, робити нема чого. А ти собі – живи.

– А як не матиму амулета? – я все не міг уявити такого знака на своїх грудях.

– А тоді вона зробить так, що твій гарячий охолоне. Багато холостяків так помирає! – стару розбирав сміх.

– А чи не можна так, щоб схоже було, та не зовсім. Люльку, наприклад?

– Головне, щоб кулька на кінці, і стовбур. Чому ж не можна?

– Дякую, мать, за життя, – усе ще налякано, але вже спокійно вимовив я, виставляючи перед нею три флакони «тройного» одеколону і відвертаючись, щоб іти.

– Гей! – покликала вона мене, – Одначе, це забагато. Давай-но одну вип’ємо разом.

 

Я затримався і просидів у неї ще дуже довго, легко слухаючи усіляку п’яну маячню, не особливо звертаючи на те все уваги. І спати ліг тримаючи в руках саморобну люльку. І вижив, і тягав її потім з собою завжди і всюди.

 

Але курити так і не почав, назло усім добрим і злим духам.

 

 

*                           *                          *

“Сімулактика”. Новела з роману “Мистецтво вмирання”. Володимир Сердюк.

Advertisements

About volodymyrserdiuk

Always wanted to be a Writer. Having 3 novels, 16 plays, about 100 short-stories still am in shadow.
This entry was posted in Володимир Сердюк. Bookmark the permalink.

One Response to СІМУЛАКТИКА

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s