Молоко

Володимир Сердюк

 

МОЛОКО.               

1. “АРКАДІЯ”


Захоплені очі хлопчика. Перший день. Школярів з гірського районного центра привезли на десять днів на відпочинок до Чорного моря.


Їхні керівники – працівники Будинку піонерів – Анна Петрівна і Василь Степанович.


Довгі пересадки, довгі переїзди: і раптом з вершини пагорба дерева розступаються і ось воно – море!


– Анно Петрівно, а як називається це місце? – запитує одна з дівчат.

– Аркадія, – відповідає Анна Петрівна.
– А що це означає? – перепитує дівчинка.
– Не знаю. – легко відповідає Анна Петрівна.

– Щаслива країна. – вимовляє один зі школярів.


Камера вирізняє його з натовпу, і ми розуміємо, що це головний герой кіноновели.

 

– Хто це сказав? – перепитує Анна Петрівна, озираючись.
– Я. – відповідає хлопчик.

– А ти звідкіля таке знаєш? – дивується вчителька. Хлопчик лише знизує плечима.
– СРСР – оце щаслива країна, а це просто такий собі пляж. Сховайся від сонця, – радить йому Анна Петрівна, – Зроби собі з газети пілотку. Вмієш?

– Ні. – відповідає хлопчик, беручи з її рук газету.

– Ну, нехай тобі там хтось покаже, – радить добра Анна Петрівна. – Про “Аркадію” вони розуміють, а пілотки собі зробити не вміють. Отак завжди. – бурмоче вона сама до себе.


До води діти йдуть лише організовано, і тільки за командою керівників. За їхніми ж свистками і вигуками – знову повертаються на берег, засмагати.


Тремтячі посинілі губи, “гусяча шкіра” на ногах і руках. І – МОРЕ щастя!

Місцеві старші хлопці лягають на піску так, аби заглядати до дівчачої роздягальні, набраної з планочок “ялинкою”. Це коли зверху і прямо нічого не видно, а коли знизу – стінки кабінки стають прозорими і розкривають усі таємниці дівочого перевдягання у сухі трусики.


Досвідчену Анну Петрівну не обманеш – вона відганяє місцевих від кабінки, охороняючи своїх вихованок.


Просто на пляж в’їжджає важкий мотоцикл «К 1» з коляскою. За кермом хлопець у синьому піджаку на голе тіло, чорних “сімейних” трусах, матроських черевиках, шкіряних чорних рукавицях з крагами до ліктя і чорному мотоциклетному шоломі. За ним, на пасажирському сидінні сидить Василь Степанович у білих полотняних штанях і “ковбойці” з короткими рукавами.

Усі туристи на пляжі без фірмових головних уборів. Голови прикривають хто чим. У всіх почервонілі щоки і облуплені носи. В моду щойно увійшли “бікіні”, транзисторні радіоприймачі і музика “Beatles”, яку крутить “Radio Luxemburg”.

У колясці мотоцикла дротяний круглий ящик з трикутними пакетами молока по 20 копійок і зверху на ньому дерев’яний лоток для хліба, з горою наповнений бубликами по 5 копійок.

Діти стають у чергу і отримують кожен свій пакет молока, якого Василь Степанович надрізає величезним кухонним ножем, і по одному бублику. Це буде їхнім обідом на пляжі.


Спітнілі пакети з молоком приємно холодять тіло, куди їх не притули. Бублик 9-річному хлопчикові видається таким величезним! Це вже занадто.


З’їсти бублик запиваючи молоком ще можна, а от допити усі півлітра холодного молока одразу для дитини просто неможливо.

Загальмований почуттям ситості хлопчик сідає на пісок і починає розглядати оточуючих.
Троє місцевих хлопців, може семи-, а може вже й восьмикласників, усідаються навколо парубка, який тримає на колінах радіоприймач “Selga”, що видає бравурну музику на межі можливої гучності. Хлопці щось промовляють до власника радіоприймача. Той перепитує:

 

– Що?

– Зроби ще тихіше! – сміючись наказують місцеві. Здивований власник радіоприймача починає виявляти незгоду. Один із трьох сам зменшує гучність, аж поки не вимикає приймача зовсім. Другий, найнахабніший з них, із витатуюваною стрілкою на кадику, відтягує резинку на плавках і перепитує:

 

– Бачиш?


Власник “транзистора” не розуміє, що відбувається. А з трусів уже вийнято складаного ножа.

 

– Папішу. Понял? – запитує місцевий. Жертва нападу намагається вшитися, але третій із нападників передпліччям передавлює йому горло.


Усі троє сміються. Жертва ледь смикається, і завмирає, немов загіпнотизована.


Люди, що засмагають, буквально у тридцяти сантиметрах від сцени пограбування, або не помічають, що відбувається, або на всяк випадок роблять вигляд, ніби не помічають.


Хлопчик мов зачарований спостерігає за цією незвичною подією. Він такого в житті ще не бачив, і не розуміє, як йому реагувати на те, що відбувається у нього на очах.

Той, що показував ножа, ховає його знову до своїх плавок. Шкірить зуби до хлопчика:

 

– Що ти там п’єш, малий?

 – Молоко. – відповідає хлопчик.
– Даш попробувати? – запитує хуліган.

– На. – говорить хлопчик, простягаючи йому пакет з молоком.

– От дебіл! – сміється хуліган, – Та я ж ненавиджу молоко, шмаркачу! Ну, нічого. Зате ти молодець. Не жлоб. – дає він хлопчикові щигля, зривається на ноги і усі троє тікають з пляжу, прихопивши з собою чужого радіоприймача.

Image

Фото з сайту Бориса Якименка


Хлопчик підходить до мотоцикліста.

 

– Дядю, а чому у вас молоко таке смачне?

– Смачніше, ніж удома?
– Набагато.

– Тому, що воно холодне! Тобі ж мама не дає пити холодного молока?

– Ні.

– А у школі вам яке молоко дають?

– Тепле.

– От бачиш! А ми вам привезли це молоко просто з холодильника! Там поряд лежало ще й
морозиво. Температура – мінус сім!


Хлопчикові очі розширюються від захвату.


– Ти знаєш, як правильно пити холодне молоко? – запитує мотоцикліст.

– Так, – киває хлопчик.

– Як? – перепитує мотоцикліст.

– Дрібненькими ковтками.

– Точно. – схвалює мотоцикліст, – Саме так і треба смакувати життя. Зрозумів?

– Ні. – зізнається хлопчик.

– Виростеш – зрозумієш! – легенько смикає його за чуба мотоцикліст.

“Життя довге і чудове…”, робить висновок хлопчик, відпиває ще один ковток молока і намагається осягнути – наскільки довгим і приємним може бути це життя.

2. ПЕРШИЙ ВЕЧІР У ЧУЖОМУ МІСТІ

 

У класі школи розставлені ліжечка з білими подушками, прикриті синіми повстяними ковдрами. Під ліжками валізи та сумки. На одному з ліжок сидить хлопчик. За вікнами рання ніч.

Знадвору чути вигук, –

 

– Гей, пацан, підійди до вікна!

 

Хлопчик підходить до вікна, визирає назовні. Світло від лампочки у класі освітлює і частину старого дерева, що росте зовні. На одній із його міцних гілляк сидить, звісивши ноги, хуліган з пляжу.


– Відкрий вікно. – наказує хуліган хлопчикові.

– Не можна, – відповідає хлопчик.

– Хто тобі сказав?

– Анна Петрівна.
– Це моя школа. Я там, у тумбочці, забув ключі від квартири. Тепер не можу потрапити додому. Відчини вікно.


Хлопчик заглядає до шухляди тумбочки.

 

– Тут нічого немає.

– Я так і знав, що ти не знайдеш – я ж його заховав. То що ж мені через тебе на вулиці ночувати?


Хлопчик повертає шпінгалета на віконній рамі, розчиняє її навстіж. Хуліган, мов мавпа, заплигує до кімнати з темряви. За ним заскакують іще троє таких самих, схожих на нього худих пацанів. Вони одразу ж починають розкривати чужі валізи й порпаються в них, добуваючи цінні речі.


– Молодець. – плескає хлопчика по плечу хуліган. – Мужик!

 

Хлопчик не знає, як реагувати на все це. Просто не встигає.

 

– А навіщо тобі наколота стрілка на горлі? – запитує він, знизу вверх розглядаючи татуювання.

– Це на щастя. Щоб куля не пробила, а зрикошетила куди їй стрілка вказує. Це такий щит. Зрозумів?

– Нє-а… – відповідає хлопчик, – …Але це круто?

– Надійно сто відсотків, – сміються друзі хулігана.
– У якій кімнаті ваші дівчата? – запитує у хлопчика хуліган.

– До дівчат не можна. – відповідає хлопчик.

– Та ну! Просто подивимось, як вони там перевдягаються. Хіба тобі це не цікаво?

– Ні. – чесно відповідає хлопчик.

– Ну ти ж не лох? – говорить хуліган, прямуючи до дверей. Хлопчик чіпляється йому на пояс і сповзає до ніг, заважаючи тому йти далі.

– Ти чо? – дивується хуліган.

– Анна Петрівна! – кричить хлопчик.

 

Тепер вже хулігана здивовано.

 

– Та ти дебіл, чи що? Ми б їх “натягували”, а ти б дивився. От придурок. Щастя свого не знаєш. То я тебе битиму.


Хуліган б’є хлопчика по губах. Тече кров, випадають два зуба. Хлопчик вже не вимовляє слова, а голосно скавчить:

 

– Аанаа…пет…ііівна.!!!


Чути як коридором хтось важко біжить, наближаючись.

 

– Що сталося?!! Хто там?!! Припиніть негайно!!! –
кричить жінка з-за дверей.


Троє з нападників вискакують на підвіконня, а звідти на дерево, і втікають геть.

– І як ти житимеш після цього, дибіл? – вигукує хуліган, і б’є хлопчика головою об стіну. Той втрачає свідомість, падає.


Двері розчиняються. На порозі розгнівана Анна Петрівна. Хуліган виймає з плавок ножа, розкладає лезо.


– Снімай свої труси, бабєнція! Щас ти мнє даш!

 

Анна Петрівна жбурляє у нього табуретом.

 

– Ні хрєна собі, черв’як!  – кричить вона гнівно.

 

Від удару табуретом хуліган падає на підлогу, але швидко підводиться, відступаючи до
прочиненого вікна.

 

– Люблю такіх больших і горячіх! – кричить він із захватом. Сідає на підвіконня. Ще раз гигиче, і встигає перевалитися назовні, поки Анна Петрівна намагається вчепитися у його волосся.

 


3. ЗАКАРІЯ І СУККАР


Перелякані очі молодого чоловіка. Вибухи. Дим. Постріли чергами.


Дим розсіюється. Між гусеницями бронетранспортера у воронці ховається молодий солдат. Він виклав перед собою імпровізовану стіну з картонних скриньок. На одній із них лежить чиясь нога у солдатському черевику. До окопу вкочується брудний старший лейтенант,
не набагато старший за солдата.


– Спокійно! Ти хто? – запитує офіцер.

– Суккар. – відповідає солдат.

– Немає у мене цукру. Не сци, воїн! – наказує офіцер. – Звідкіля б’ють? Звідти? То сидіти
треба обличчям до куль! Зрозумів?!


Наступний вибух несе куряву і дим. Коли вони розвіюються, старлей каже:

 

– Ущелина Закарія. Кінець світу. Пожрать щось є?

– Лише згущене молоко, – відповідає солдат.

– Оце, в коробках?

– Так.

– А чия це нога?

– Не знаю. Принесло. Там двоє лежать, може їхня.

– Боїшся поглянути на них?

– Боюсь.

– Не бійся. Спочатку треба нажертися, а потім ми їм покажемо, хто тут ще Закарія.

 

Старлей штик-ножем розрізає картон коробки, виймає дві бляшанки зі згущенкою. Протикає по дві дірки у денцях, подає одну банку солдатові.

 

– Пий.

 

Солдат обома руками бере консервну банку і дивиться на старлея. Той задирає голову, стискає в кулаці банку і вона сплющується. Вміст 250-грамової бляшанки старлей випиває за два ковтка.


На його кадику, крізь порость щетини явно помітно татуйовану стрілку, що вказує від грудей до підборіддя.


– Ти що, не будеш пити це молоко?

– Не знаю. – тягне солдат. Старлей забирає банку з рук солдата і знову плющить її одним
махом.


Коли він вдруге задирає голову, у його кадику з’являється кругла кривава дірочка. Крізь неї назовні витікає згущене молоко. Лунає наступний вибух.

 

Затемнення.


Відновлюється бачення. Старлей лежить на спині. Він ніби мертвий. Дірочку в його горлі заткнуто білою ганчіркою.


Якийсь офіцер у білому халаті лікаря кричить на нашого солдата:

 

– Навіщо ти сюди приволік цей фарш!? Хіба не бачиш, що це “200-тий”?! Недоумок! Дебіл! Іди – воюй! І не тягай сюди більше таку падаль!

 

Солдат згинається і біжить назустріч бою. Він перечіпається, падає. За мить підводиться, знову біжить. І знову падає. Кінокамері стає нудно спостерігати за цим принизливим видовищем, і вона злітає до небес. Туди, де немає воєн.


4. “РАЙ”


Спокійні очі літньої людини. Старий чоловік, наш постарілий солдат без однієї руки звертається до медичної сестри, –

 

– Анна Петрівна! А митися скоро підемо?

– От чудо. Сто разів повторювала – я ніяка не Анна Петрівна. Я Тамара Василівна! Скоро. Потерпи. Пий молоко, їж печиво, сердешний.

 

До палати двоє санітарів закочують інвалідне крісло з безногим дідуганом.

– Молоко в капронових склянках! Здуріти можна! За кого вони нас тут тримають!? Годують як тварин, без горілки! Тарелі пластикові! Ми хто тут – жебраки!? – кричить старий на колясці.
– Онуки скоро заберуть мене звідси – говорить солдат прибульцю.

– Куди? На смітник?! Кому ти потрібен? Онуки про тебе вже давно забули! Їм усе пофігу! Думаєш я, хоч комусь на цьому світі, потрібен?

– Не знаю. Я взагалі мало чого розумію у цьому житті. Навіщо ви пограбували того хлопця на пляжі.

– На якому пляжі?

– “Аркадія”. В Одесі.

– От щастя. Ще один борець за справедливість! Не ший мені кримінал! Я не був тоді на пляжі “Аркадія”! Взагалі не змінюй тему! Ми для них – відходи!

– Фарш.

– Чому саме “фарш”?

– Бо так мені сказали санітари, коли я тебе приволік до третьої лінії окопів в ущелині Захарія.

– Що вони сказали?

– “…Навіщо ти сюди приволік цей фарш!? …Хіба не бачиш, що це “200-тий?!” …Іди – воюй!” — Ну! Я ж це тобі й кажу! Переконався? Ми для них – гівно! Вони нами дороги стелять! Ми їм байдужі!
– Та ну. Виходить, ти мені не байдужий, а отже, тебе ще хтось там любить.

– Ну ти повний дебіл! Ти хоч знаєш, як мене звуть?

– Ні.

– Блін! Маразм крєпчал!

– Я лише знаю, що ти ненавидиш молоко.

– Точно! Добре, що ти нагадав. Я його ненавиджу! – з вигуком перевертає тацю з вечерею на підлогу, давить колесом інвалідного візка пластиковий посуд, розмазує по підлозі пляму від молока, кричить –

 

– Життя закінчилось! Невже ти не розумієш?!
– Ні. Життя триває. І його, як і молоко, треба пити дрібними ковтками.

 

Старий тремтячою рукою підносить пластикову склянку, дивиться крізь неї на світло, ніби там налито шампанське.

 

© Володимир Сердюк. Молоко. Оповідання з неопублікованого циклу “Прості речі”.

Advertisements

About volodymyrserdiuk

Always wanted to be a Writer. Having 3 novels, 16 plays, about 100 short-stories still am in shadow.
This entry was posted in Володимир Сердюк, short-story and tagged , , , . Bookmark the permalink.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s